Григорій Клочек

Ректор університету проф. Г.Д. Клочек представляє спогади Петра Миновича Безтаки

понеділок, Січень 18th, 2010 | Останні статті | Коментарів: 1

Ректор університету проф. Г.Д. Клочек представляє спогади Петра Миновича Безтаки – чудового педагога, вченого-історика, який багато років працював у нашому університеті. Нещодавно минув рік, як його вже немає з нами…   

  Серед моїх улюблених книг, для яких у домашній бібліотеці відведена окрема полиця, - солідний том «Історії міст і сіл УРСР. Кіровоградська область». Це унікальне 26-томне видання (для кожної області – окремий том) було ініційоване патріотично настроєним академіком П.Т.Троньком - воно і досі зберігає свою неабияку цінність. Збираючись у відрядження в якийсь із районів області, я, з метою попереднього знайомства, обов’язково переглядаю відповідний розділ, при цьому часто затримуюсь, і, забувши про час, починаю читати сторінку за сторінкою, відтворюючи в уяві історичні картини з минулого якогось степового містечка чи села. І відчуваю при цьому вдячність до людини, яка віддала підготовці цього видання чимало років свого  життя.
› Детальніше

Спогади П. М. Безтаки

понеділок, Січень 18th, 2010 | Останні статті | Кометарів немає

Я, Безтака Петро Минович, народився 13 липня за паспортними даними, а за уточненими – 31 травня 1928 року в селі Шпакове Новомиргородського району Кіровоградської області (тоді – Зінов’євський округ). У родині мене не пестили – не ті роки. Та й загалом нещасливим був наш весь безтаківський рід. Уже в голодоморному 1933 році залишився без батька при зовсім неписьменній матері, будучи шостим і найменшим у сім’ї. У 33-му вижив не лише завдяки беззавітним турботам матері, а й стараннями старших братів та сестер.
› Детальніше

Ректор університету проф. Григорій Клочек представляє

середа, Грудень 16th, 2009 | Останні статті | Коментарів: 4s

Знайомтесь:  Інна Тільнова.

В університетському житті досить часто відбуваються події чи зустрічаються люди, які тебе по-доброму вражають, приносять радість. І в таких випадках хочеться розповісти про свої відкриття ширшому колу людей.

З деякими статтями, написаними студенткою факультету філології та журналістики Інною Тільновою, я познайомився близько року тому. Вони мене приємно вразили. І не тільки мене.  Професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Микола Тимошик, який читав у нашому університеті курс лекцій для майбутніх редакторів та видавців, сказав про одну статтю, що такий матеріал мала б за честь надрукувати будь-яка столична газета. А ще він сказав, що таку студентку мали б наввипередки запрошувати редактори місцевих видань.

Талант – завжди рідкість. І його важливо не тільки знайти, а й підтримати. Текст Інни Тільнової буквально фонтанує то іронією, то сарказмом, то якимось пронизливим  у своїй одкровенності ліризмом. Її ритмомелодика вражає своєю гнучкістю та, сказати б, виражальністю – вона  тонко реагує на висловлювані смисли.

› Детальніше

Як ми їздили в Україну

середа, Грудень 16th, 2009 | Останні статті | Коментарів: 5s

Інна Тільнова (КДПУ ім. Володимира Винниченка)

Як ми їздили в Україну

( нотатки зі щоденника)

«Нова ра-а-адість стала, яка не-е-е-ебувала! Над вертепо-о-ом звізда ясна-я світу за-а-асіяла», - так починали свій робочий день малі безпритульні у львівському трамваї номер сім, що йде від залізничного вокзалу до центру.

«Та що ж вона собі думає, та Україна! Та хай роздеруть її вони та запхають собі в рота та зжеруть її. Людоньки, хіба ж ніхто не баче! Такі оно черги біля банку стоять, люди мліють!..» - «Та сядьте вже, не губуйте до зупинки» - так  заспокоював водій стару жінку   в автобусі «Коломия – Буковель».

«На зупинці зупиніть, будь ласка, щофере! Дякую! Щасливої дороги», - так їхали гуляти на дискотеку хлопці з Дилятина до Яремчі.

«Давайте вип’ємо перший келих за наші традиції, які ми зберегли, за нашу Україну, за Гуцульщину» - говорили в компанії молодих людей віком 19 – 23 років.

› Детальніше

Про село

середа, Грудень 16th, 2009 | Останні статті | Коментарів: 6s

У формі, в який випікали хліб,
Скрутився калачиком кіт.
Останній кіт на всеньке село
І миші, мабуть, останні…
А пам’ятаєш як все тут цвіло,
Як Василь поспішав до Оксани?
Як в кашкеті він ніс абрикоси…
Як вона…любистком…коси…
А тепер лиш горбочки й хрести
(оптимістам: довкола плюси)
А тепер лише пустка…чи пастка?
І старіючий жовтий кіт.

Безперечно, людина тримає у своїх руках віжки багатьох важливих процесів: з величезною швидкістю з’являються на мапах нові міста, розростаються мегаполіси, повзуть незайманими степами нові автобани

Але є речі, якими керувати гомо сапієнс не в змозі: це вічні вітер, вода, вогонь, рух Землі, температура Сонця… Примітивно і смішно навчилися люди захищатись самі від себе, адже, знаючи наперед, що може трапитись, ніхто не зупиняється, викидаючи сміття у балку, огризок у річку, а пляшку у посадку. Справившись, людина як злодій, тікає у місто, у свій звичний, задимлений мегаполіс, а совість залишає десь на дні свого єства, на всякий, а раптом знадобиться.

› Детальніше

Толерантність в управлінні педагогічним університетом: умови успішного виживання

четвер, Травень 7th, 2009 | Останні статті | Коментарів: 2s

«Людство не виживе, якщо не стане терпимішим і толерантнішим», – така думка все частіше висловлюється відомими інтелектуалами. На кожному континенті, фактично в кожній країні є свої, іноді дуже гострі, проблеми, вирішення яких можливе лише за умови, якщо суспільство стане терпимішим і толерантнішим. Українське суспільство – не виняток. Воно потерпає від протиріч і протистояння, які, до того ж, свідомо загострюються політиками. Живемо в часи, коли розкидається каміння. І ще невідомо, коли настане пора це каміння збирати.

Роздумуючи над проблемою толерантності в суспільстві як найважливішою умовою його виживання, я, спочатку мимоволі, а потім і цілком усвідомлено почав проектувати її на життя педагогічного університету, в якому працюю уже тридцять років, з яких останні три роки маю високу честь бути його ректором. Так і виникла думка написати цю статтю про толерантність в управлінні університетом. Бо ж університет – це теж «суспільство», якому для успішного виживання потрібна толерантність.

Педагогічний університет – особлива структура, що формувалася у вітчизняних умовах досить складно, пройшовши різні етапи становлення. Зараз ця структура є сформованою і її можна вважати особливою цінністю в українській вищій освіті. Ми мало говоримо про унікальність педагогічного університету, про його особливу, нічим не замінну роль у суспільстві. Треба глибше і ширше усвідомлювати, що педагогічний університет – це навчальний заклад, який генерує для суспільства такі  найголовніші для нього цінності як Знання, Добро і Краса.

› Детальніше

«Педагогіка повинна стати наукою для всіх»

понеділок, Вересень 15th, 2008 | Останні статті | Коментарів: 24s

(До 90річчя Василя Сухомлинського)

Спадщина Василя Сухомлинського, як і кожна видатна духовна спадщина, яка витримала іспит часом, потребує постійної інтерпретації. Проте наукове, а значить всебічне, із залученням у даному випадку суміжних дисциплін (психології та психофізіології, естетики, етики, філософії і т.д.), осмислення головних педагогічних концептів і всієї педагогічної системи Сухомлинського як цілості, - то лише частина справи. Інша частина не менш важлива - вона стосується адекватної інтерпретації з установкою на роз’яснення та - не будемо боятися цього слова - пропаганди основних педагогічних принципів Василя Сухомлинського. Ідеально було б, якби ці два напрями інтерпретації - наукове осмислення і пропаганда тих осмислених та інтерпретованих з установкою на реалії сьогоднішнього дня концептів - відбувалася в єдності.

Основні ідеї видатного педагога потребують увиразнення, бо вже зараз помітне явище, яке можна назвати «забалакуванням Сухомлинського», від чого він не стає зрозумілішим. Увиразнення ідеї- це її укрупнення (розгляд під мікроскопом, умовно кажучи), системне структурування, показ у новому освітленні, у створенні контексту, в якому кожна ідея сприйматиметься свіжо, по-новому. І обов’язково - проекція на сьогодення.

Подальше осмислення творчої спадщини Сухомлинського потребує активізації т.зв. порівняльної педагогіки. Вартісні педагогічні системи, здатні жити у «великому часі» (М. Бахтін), створюються лише видатними талантами. Різноаспектне порівняння таких систем не тільки сприяє їх увиразненню, глибшому розумінню, а й допомагає виявити моменти співпадіння ідей. І при таких співпадіннях треба бути обережним у твердженнях «хто у кого і що запозичив» чи «хто на кого вплинув», бо дуже часто наявні ситуації, коли кілька видатних педагогів, що були розведені в часі і просторі, незалежно один від одного виходили у своїх пошуках на один і той же результат - тобто продукували подібні ідеї. До своїх висновків вони, як правило, приходили не в тиші робочих кабінетів та наукових бібліотек, а під час напруженої, «чорноробочої» та довготривалої діяльності як педагоги-практики. І коли ідеї кількох видатних педагогів співпадають, - це означає явлення моменту істини.

› Детальніше

Павлиські рукописи

понеділок, Вересень 15th, 2008 | Останні статті | Коментарів: 2s

Павлиш весь у білому. Цвітуть вишні, яблуні, сливи, абрикоси. Господарки підбілюють дерева, бордюри, прибирають у хатах і біля хат. Павлиш чепуриться після слякотної зими, радіє сонцю, білому цвіту, зеленій, якійсь дуже ніжній травичці, розквітченій жовтим цвітом кульбаби.

Передпасхальні дні. Всі готуються до світлого свята Воскресіння Христового.

За кілька сот метрів від знаменитої школи, на високому постаменті - бюст Василя Сухомлинського. Перед ним внизу автомобільна траса, по якій, розтинаючи зі свистом повітря, немов ракети пролітають авто. Кудись поспішають.

Сухомлинський дивиться поверх автотраси, туди, де за весняними гаями та степами плине Дніпро.

Поклавши квіти до пам’ятника та постоявши біля нього, повертаємося до школи. Ми - це троє людей з Кіровоградського педуніверситету - відомий вчений, автор багатьох підручників з педагогіки Омельяненко Віталій Лукич, аспірантка Ірина Баранюк і я.

Ходимо по алеях. Приємно вражені чистотою, любовно доглянутим садом. Заглядаємо в теплицю, де пломеніють троянди. Всюди дивовижний спокій. Школа працює. Зі свого колишнього досвіду директора школи знаю: якщо на подвір’ї і в коридорах під час занять тихо - це вірна ознака того, що школа працює добре. І навіть під час перерв тут немає звичного для багатьох шкіл галасу, і не тому, що дітям заборонено голосно розмовляти чи сміятися, а тому, що у них майже на підсвідомому рівні виявляється одна з ознак вихованості. Добре відомо, що означають голосні викрики та нестримний регіт.

› Детальніше

Константи Василя Сухомлинського

понеділок, Вересень 15th, 2008 | Останні статті | Коментарів: 2s

«Він прожив за життя три життя…»

Колись - це було на межі ХІХ і ХХ століть - земські школи будувалися як маленькі архітектурні шедеври, які досі вражають своєю функціональністю. Вони - разом із церквами - були окрасами сіл. Масивні цегляні стіни, великі вікна, світлі класи і - як на сучасний погляд - до стелі було дуже високо, більше трьох метрів. Акустика в таких класах чудова - говориш, не напружуючись. Повітря і світла багато. У будівлю земської школи архітектори вмонтовували одну, а то й кілька учительських квартир.

У такій квартирі в далекому 1948 році і поселився зі своєю сім’єю Василь Олександрович Сухомлинський. Школу, куди його було призначено директором, вибрав продумано. По-перше, учительська квартира; по-друге, - залізнична станція Павлиш, яка давала змогу зв’язуватися із великим світом; по-третє, до села Василівка, де народився, закінчив семирічку і де сімнадцятирічним почав працювати вчителем, було рукою подати… Та була ще одна суто побутова дрібниця, яка, думається, особливо влаштовувала молодого керівника школи: в директорський кабінет можна було зайти просто з квартири, а, точніше, з вітальні, яка з часом перестала нагадувати вітальню, бо її високі стіни від підлоги до стелі вщент заповнилися книжками. Для них були спеціально замовлені стелажі та ще й драбинка, щоб з її допомогою можна було дістатися до верхніх полиць. Другі двері з цього кабінету вели у шкільне фойє. Виходить, що кабінет одночасно був і «квартирним», і службовим, директорським.

Скажете, дрібниця, не варта уваги… Та ні, все набагато складніше, бо засвідчує з якоюсь особливою красномовністю, що для нього фактично не існувало межі між особистим життям і життям школи. Йдеться про абсолютну відданість справі та про виключно високий рівень самоорганізації. Проте слово «фанатизм» тут не підходить. Потрібні інші слова - вищі, шляхетніші, врешті-решт, точніші.

У цей кабінет він заходив щодня о 4-й годині ранку, а бувало й раніше, бо іноді фронтові рани та болючі думки відбирали сон. Запалював гасову лампу (електрика у Павлиші з’явилася лише на початку 60-х років, а членом-кореспондентом АПН РРФСР його обрано в 1957 році, тобто свої праці, за які його обрали членкором, він, сільський учитель, написав при світлі гасової лампи). З 4-ої до 8-ої години ранку - час особливої розумової та емоційної зосередженості. І при його житті, і вже зараз одне з питань, яке найчастіше зустрічається стосовно нього, звучить так: «І коли це він устиг зробити?».

Відповідь не вся, а лише часткова, знаходиться у цих чотирьох вранішніх годинах. Всі інші секрети треба шукати в його винятковій обдарованості - у тому Божому дарі, який він, не зважаючи на всі особливості епохи, у яку йому випало жити, намагався реалізувати сповна.

Значно пізніше його послідовник Шалва Амонашвілі напише: «Творчість Василя Олександровича Сухомлинського є вищим ступенем сучасної педагогіки. В умовах замкненого освітнього простору він ціною власного життя відродив, розвинув і збагатив ідеї класичного гуманізму, зберіг їх від тоталітарних спотворень» .Зауважмо:ціною власного життя… Радянська педагогічна система була системою закритого, тоталітарного суспільства і вона дійсно була «замкненим педагогічним простором».

› Детальніше